Новини

Лукацький Олександр Семенович – “Кременчук – моя маленька Батьківщина”

Натхненна і радісна офіційно розпочинаю осінній сезон інтерв’ю! Та не просто, мені пощастило взяти ексклюзивне інтерв’ю в Олександра Семеновича Лукацького з нагоди присвоєння звання «Почесного громадянина міста Кременчука», за що я дуже дякую!

Спілкуючись, я з кожним словом ніби глибше пірнала в спогади Олександра Семеновича, ніби була там, хоча насправді сиділа в зручному кріслі і слухала щире зізнання в любові своєму рідному місту. І я дуже сподіваюся передати вам частинку цієї атмосфери, частинку спогадів та частинку історій, об’єднаних цією любов’ю.

— Добрий день! Вітаю Вас із заслуженим званням «Почесного громадянина Кременчука». Розкажіть, які у Вас зараз відчуття? Як це бути почесним громадянином рідного міста?

Добрий день, Яно. Які відчуття? Звичайно, приємно. Насправді, я вважаю, що крім високої оцінки твого пройденого відрізку життєвого шляху, це перш за все велика відповідальність перед мешканцями Кременчука.

Відверто кажучи, я ніколи не прагнув здобути якісь нагороди, проте завжди прагнув виконувати задачі, що ставив сам перед собою. Ці задачі залежали від життєвих викликів. А те, що їх виконання співпало з нагородою, вдвічі приємніше.

— Переконана, Ви бачили Кременчук у різні його періоди. Розкажіть, яким Ви його пам’ятаєте?

Я — кременчужанин у 4 поколінні, тому для мене Кременчук — не просто місто, це моя маленька Батьківщина. І що я робив, роблю чи буду робити, це все пов’язано з любов’ю до нашого наддніпрянського куточка, з моїм ставленням до нього, ставленням до мешканців. Прожив я достатній відрізок часу, тож коли мене запитують «Коли ви народились?», я, жартуючи, відповідаю: «У першій половині минулого століття». Тому, на жаль чи на щастя, пам’ятаю, як був ще геть маленьким, ті післявоєнні роки, коли місто було зруйноване на 97%, коли не було фактичних помешкань, коли поверталася з евакуації моя бабуся, а дідусь з війни й створювали власноруч приміщення, які хоч якось були б придатні до життя.

Пригадується кімната – аж 18 квадратних метрів, яка вважалася дуже великою для тих часів, там мешкало 11 людей. Пам’ятаю, як усі приходили після роботи, вечеряли, прибирали зі столу та спілкувалися між собою. Світла тоді не було, ба більше, навіть свічок не було. Ми робили спеціальний гнотик з маслом, і той горів, тому спати вкладалися всі рано. А з-під ліжка діставали «ночівки» – це такі пральні корита, які вночі перетворювалися на дитячі ліжечка, що ставили на стіл. І були всі щасливі.

— Так, люди, дійсно, цінували дрібниці. Ви так з трепетом згадуєте ті часи, цікаво, звідки така щира любов до нашого міста?

Я бачив Кременчук різним, бачив як він відроджувався ніби фенікс, як розвивався та ставав таким, яким він є.

Пам’ятаю, як навпроти вікна, біля якого я часто сидів та все роздивлявся, були ще землянки. Ось це було страшно. Щоправда декілька років потому вони зникли, люди якось пристосувалися.

А це про що говорить? Саме про розвиток Кременчука. Порівняймо вчора і сьогодні — ми вже бачимо зміни, а тут уявіть – 50-ий рік того століття та 21-ий рік цього. Безсумнівно, це величезний крок.

Тогочасний післявоєнний ентузіазм людей неможливо переоцінити. Наприклад, згадую, як був вихідний, він, до речі, був лише один на тиждень — неділя. Усі дуже його чекали, особливо, у весняний період. Тоді йшли на набережну добровольці, зараз їх називають волонтерами, та їздили на Зелений острів. Там викопували саджанці, привозили ще човнами з веслами, а люди вже чекали на них, адже кожен хотів посадити деревце біля свого дому, щоб якось покращити Кременчук – озеленити.

Мабуть, відтоді в мене і з’явилася ця любов. Як люди облаштовували свою домівку, свій дім, розбирали руїни, збирали цеглинки від спалених будинків, щоб відбудувати приміщення, в яких хоч якось можна було б жити.

Це дуже довга та складна путь, але те, що ми бачимо сьогодні, це все завдяки людям, які віддавали всі свої сили на відновлення Кременчука, на його індустріалізацію, бо заводи були зруйновані — все було зруйноване.

І ось нарешті ми бачимо Кременчук сучасним та гарним містом на Дніпрі. Авжеж, все одно ми чимось не задоволені: дороги погані, плитка в сквері не така, лавок мало. Беззаперечно, хочеться, щоб завтра було краще, ніж вчора. АЛЕ… Перегляньмо путь, яку ми пройшли за ці 72 роки, яких я пам’ятаю, це ж грандіозний ривок.

Ось за це я поважаю це місто, гордо називаю себе кременчужанином, тому мої діти, онуки працюють і живуть тут. Цим я, дійсно, пишаюся. Справді, для мене дуже цінна історична, культурна спадщина Кременчука й мешканці, які роблять його таким, яким він є зараз.

– Дійсно, надихає таке ставлення до свого рідного міста. Згадалася цитата з “Маленького принца” Антуана де Сент-Екзюпері: “Встав вранці, вмився, привів себе в порядок – приведи в порядок свою планету”. Маємо берегти те, що є вже зараз, а не нарікати про те, як могло б бути.

Я аж пірнула у Вашу розповідь. Повертаюся до запитань. Як обирали претендентів на це звання?

Кожного претендента висувала якась організація. Мене представила Кременчуцька міська рада роботодавців, громадська організація «Об’єднання ветеранів війни та військових конфліктів «Бойове братство» та громадська організація «Рідне Місто». За якими критеріями? Гадаю, пригадли ті справи, ті успіхи нашого підприємства, які вплинули на розвиток міста, які прославили Кременчук не лише на всю Україну, а на весь світ.

Знаєте, у будь-якому випадку жодна людина не може отримати нагороду самостійно, адже це досягнення всього колективу, який супроводжує її по життю. Для мене ось уже 22 роки це компанія «Лукас» — команда «Лукас». Кажуть «свита делает королей», так і є. Усі досягнення я розділяю з людьми, які причетні до цього.

Любов до Кременчука заслуга моїх батьків, адже вони виховали її в мені. Успіхи на рівні міста: участь в міських проєктах; рекорди Компанії сміливо заявили всій Україні про Кременчук, а продукція, яку ми постачаємо в понад 50 країн світу, відкрила солодкий Кременчук для всього світу  — це величезна робота та досягнення Команди «Лукас». Адже найважливіше в будь-якій масштабній ідеї — ця Команда однодумців. А нам з нею неабияк пощастило, за що я вельми вдячний.Але в будь-якій команді важливо й те, хто її очолює. Та висновок безперечний – усій сім’ї “Лукас” є ким та чим пишатися!

– Розкажіть, які ознаки звання? Можливо, є якісь особливі права чи пільги?

Учора з товаришем жартували про одну з пільг цього звання — це право безкоштовно померти (місто бере на себе витрати поховання), якою я не дуже поспішаю скористатися.

Якщо серйозно, то до цих пільг, прав і тд, я ставлюся дуже критично. У моєму розумінні допомагати треба тим, хто цього потребує. А отримувати пільги за звання «почесного громадянина», як на мене, не дуже правильно.

Та якщо бути відвертим, пільги мене зовсім не цікавлять. Більше цікавить розвиток Кременчука, щоб завтра він був ще кращим і комфортнішим для проживання, щоб люди звідси не їхали, а навпаки приїжджали.

Ось це для мене важливо, і доказом, підтверджуючим мої слова, є факт, що я, мої діти, онуки – вся моя сім’я живе тут, працюють й нікуди не виїжджають. Це говорить про те, що місто, дійсно, комфортне.

-Я ось обожнюю цю пору в Кременчуці, коли осінь входить у свої права, дерева набирають красиві барви, а місто набирає відтінок ліричного.

У підсумок, на Вашу думку, що відрізняє звичайного громадянина Кременчука від почесного?

Підвищена відповідальність. Є містяни, які керуються принципами “обивателів”, які хочуть змін, вважаючи, що це справа когось іншого. А для свідомого громадянина Кременчука є обов’язком не просто “хотіти”, а й “робити”. Мало лавок у сквері? Іди й організуй все так, щоб їх було більше.

– І що Ви порадили б мешканцям Кременчука?

Лише одне – любити своє місто. А любити означає робити все можливе, щоб місто покращувалося – свідомо працювати та жити тут свідомо. На жаль, багато хто думає “ну що я один? нехай хтось піде й зробить”. Насправді, один – це вже сила!

Наприклад, ось ти лавку поставиш, я – дерево посаджу, хтось – огорожу поставить, і виходить цілий сквер.

Так, як у дворі. Якщо всі будуть смітити та чекати поки прибиральниця прибере, чистоти в такому дворі ніколи не буде.

Коли кожен усвідомить своє значення, тоді буде порядок. Особисто, дуже хотів би, щоб кожен мешканець кременчука усвідомив, що майбутнє нашого рідного міста залежить від кожного з нас. Цього і побажаю.

У висновок, хотів би сказати, що найбільше щастя для мене — бачити результат свого пройденого шляху. Звання «Почесного громадянина міста Кременчука» ніби підсумувало мою діяльність та велику працю нашої Компанії, а отже, надихнуло продовжувати й надалі сприяти покращенню улюбленого міста — міста славетних історій, міста щасливих людей!

– Чудово! Дякую за слушну пораду та за неймовірне інтерв’ю. Дійсно, пощастило почути Ваші думки та подалитися ними з читачами нашого Lukas Land. Вітаємо із, справді, заслуженим званням “Почесного громадянина міста Кременчука”!

головний редактор корпоративної газети Lukas Land,

Гаркуша Яна

Поділитися

Більше новин